Анкетування на Волині, проведене ГО «PRO WOMEN UA», виявило несподіваний парадокс: люди майже ідеально розпізнають аб’юз та економічний тиск, але досі вважають це «приватною справою». Що це означає для суспільства й бізнесу?
Українське суспільство за останні роки зробило колосальний стрибок у розумінні прав людини та гендерної рівності. Утім, на практиці між висловленням правильної думки в опитуванні та реальними діями залишається глибока прірва. Нове соціологічне дослідження громадської думки на Волині наочно показує: ми навчилися бездоганно розпізнавати насильство на папері, але все ще відвертаємо очей, коли воно відбувається за стіною.
Теорія на 10 з 10: нульова толерантність на словах
Результати опитування демонструють вражаючу обізнаність мешканців регіону у визначенні різних форм абузу. Часи, коли під насильством розуміли лише фізичні побиття, залишилися в минулому:
- 97,4% респондентів/респонденток чітко класифікують заборону спілкуватися з рідними та друзями як психологічне насильство;
- 91,2% ідентифікують примус до праці, вимагання доходу та обмеження покупок як економічне насильство;
- 96,9% переконані, що фізична агресія в сім’ї недопустима за жодних обставин;
- 97,9% стверджують, що жінка не повинна терпіти абʼюз навіть за умов високого матеріального забезпечення чоловіка.
Здавалося б, перед нами свідоме й зріле суспільство. Проте детальніший аналіз глибинних упереджень розкриває зовсім іншу картину.
Тінь віктимблеймінгу: хто насправді винен?
Як тільки мова заходить про сексуальне насильство, кришталево чиста соціальна свідомість дає тріщину. У суспільстві досі функціонує застарілий механізм перекладання відповідальності на жертву.
Лише 66,8% опитуваних переконані, що винуватцем сексуального насильства є виключно кривдник/кривдниця. Водночас кожен п’ятий респондент/респондентка (20,7%) вважає, що відповідальність «залежить від ситуації» й може ділитись між кривдником/кривдницею і постраждалою/постраждалим. Ще 14,0% пояснюють такі випадки «перебуванням у небезпечних компаніях» або «неналежним вибором друзів».
Це небезпечний тренд: коли справа доходить до найінтимніших і найвразливіших сфер, суспільство все ще шукає пояснення дій агресора в поведінці потерпілої особи.
Ефект «сусідського мовчання»: декларована сміливість vs реальність
Найяскравіше парадокс проявляється на стику особистої готовності діяти та оцінки поведінки оточуючих.
Коли мова йде про власну реакцію, люди декларують високу рішучість: 78,8% стверджують, що негайно викликають поліцію та згуртують перехожих, якщо побачать, як чоловік б’є жінку на вулиці.
Проте коли оцінюють поведінку суспільства загалом, оптимізм зникає:
- 33,2% вважають, що сусіди мовчки спостерігатимуть за жінкою з синцями на обличчі, вважаючи це «її приватною справою»;
- у ситуації економічного насильства над літніми людьми (наприклад, вилучення пенсії онукою у бабусі) 43,0% переконані, що сусіди засудять дію лише на словах, але відмовляться втручатися. І лише 9,3% вірять, що хтось справді повідомить поліцію чи соціальні служби.
Ми бачимо класичний феномен колективної бездіяльності: люди знають, що чинити насильство – це зло, але переконані, що втручання в «чужі сімейні справи» є порушенням табу.
Що це означає для бізнесу та громадського сектору?
Сьогодні понад 54,9% мешканців/мешканок кажуть, що знають, куди звертатися по допомогу (ще 38,3% знають про це частково). Проте знання контактів гарячих ліній не працює без подолання соціального страху.
Для працедавців, бізнесу та соціальних ініціатив це чіткий сигнал:
- Від теорії до алгоритмів. Суспільство більше не треба вчити того, що таке насильство. Його треба вчити тому, як безпечно втручатися (концепція «активного спостерігача»);
- Корпоративна культура як безпечний простір. Оскільки вдома людина може залишатися один на один із мовчанням сусідів, саме робоче місце має ставати інституцією, де є прозорі алгоритми підтримки та реагування;
- Руйнування табу «не моєї справи». Мовчання суспільства коштує людських життів та ментального здоров’я працівників. Зміна фокусу з засудження на практичну дію – це головне завдання для просвітницьких та соціальних проєктів наступних років.
Короткий огляд результатів опитування у цифрах
- Розпізнавання насильства (теоретичний рівень):
- 97,4% – вважають заборону спілкування з близькими проявом психологічного насильства.
- 91,2% – ідентифікують примус до праці та вимагання доходу як економічне насильство.
- 96,9% – вважають фізичне насильство в сім’ї недопустимим за жодних обставин.
- 97,9% – переконані, що жінка не повинна терпіти насильство навіть за умов високого достатку чоловіка.
- Відповідальність за сексуальне насильство:
- 66,8% – вважають відповідальним виключно кривдника.
- 20,7% – переконані, що відповідальність залежить від ситуації і ділиться між кривдником та потерпілою.
- 14,0% – виправдовують випадки насильства перебуванням у «небезпечних компаніях».
- Реакція суспільства та «сусідське мовчання»:
- 78,8% – особисто готові викликати поліцію, якщо бачать, як чоловік б’є жінку на вулиці.
- 33,2% – очікують, що сусіди мовчки спостерігатимуть за жінкою з синцями, вважаючи це «приватною справою».
- 43,0% – вважають, що у випадку відбору пенсії у бабусі онукою сусіди засудять дію, але не втручатимуться (і лише 9,3% повідомлять соцслужби чи поліцію).
- Обізнаність про допомогу:
- 54,9% – чітко знають, куди звертатися по допомогу (38,3% знають частково, 6,7% не знають взагалі).
Інформаційний матеріал підготовлено в межах співпраці Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні та ГО «Асоціація Амбасадорок України» за підтримки Норвегії. Думки, погляди та рекомендації, викладені в в цій події належать авторам/-кам і не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію UNFPA, ГО «Асоціація Амбасадорок України» або Норвегії.
Наші соцмережі:
Інстаграм: https://www.instagram.com/pro.women.ua/
Фейсбук: https://www.facebook.com/prowomenua/