Коли говорять про повернення ветеранів до цивільного життя, найчастіше в центрі уваги — сам ветеран: як він адаптується, яку психологічну й соціальну підтримку отримує, як повертається до роботи і звичного життя. І це справедливо — цей процес складний і потребує уваги держави.
Але поруч із кожним ветераном є люди, які теж проживають цей процес. Дружина, партнерка, донька, мати. І часто саме їхній досвід залишається поза кадром.
Нове дослідження, яке підготувала Анна Кальячі, магістрантка програми International Human Rights Law в Lund University (у межах ProWomen), поставило пряме питання: коли держава будує систему підтримки ветерана — чи враховує вона одночасно права та безпеку жінки поруч із ним, як самостійної носійки прав?
Повернення з війни змінює всю родину
Дослідження виходить із простого, але важливого спостереження: повернення з фронту — це не подія, яка стосується лише однієї людини. Змінюються стосунки в родині, побут, фінансові обставини, психологічний стан — причому не тільки в ветерана, а у всіх, хто поруч.
І в кожного з членів родини можуть бути свої, різні потреби. Ветерану може бути потрібна психологічна чи соціальна підтримка. Жінці поруч — власна допомога, інформація про її права або захист, якщо виникає ризик. Дослідження підкреслює: ці потреби не суперечать одна одній і не повинні розглядатись як конкуруючі.
В Україні вже є дві системи
Важливий висновок дослідження — не в тому, що в Україні бракує законів. Навпаки: нормативна база доволі розвинена.
- Стратегія формування системи повернення з військової служби до цивільного життя (до 2033 року, затверджена розпорядженням КМУ від 31.12.2024 № 1350-р) прямо визнає зростання домашнього насильства та конфліктів у родині одним із ризиків, пов’язаних із поверненням ветеранів.
- Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (№ 2229-VIII) передбачає не лише реагування після факту насильства, а й оцінку ризиків, профілактичні заходи, роботу з кривдниками та обов’язки суб’єктів системи щодо виявлення постраждалих.
- Державний стандарт соціальної послуги соціальної адаптації ветеранів війни та членів їхніх сімей (наказ Мінсоцполітики від 11.04.2024 № 175-Н) офіційно поширює послуги не лише на ветерана, а й на членів його сім’ї, передбачаючи оцінку потреб, індивідуальний план і перенаправлення до інших фахівців.
До цього додаються міжнародні зобов’язання України: CEDAW та її Загальна рекомендація № 35 щодо гендерно зумовленого насильства, яка закріплює принцип due diligence — відповідальність держави за невжиття належних заходів для запобігання насильству. А також Стамбульська конвенція, чинна для України з 1 листопада 2022 року, і новий Національний план дій «Жінки, мир, безпека» на 2026–2030 роки, який прямо вимагає інтегрованого гендерного підходу в політиці повоєнного відновлення.
Де саме прогалина
Якщо закони є на кожному рівні, то в чому проблема? Дослідження формулює це точно: системи існують паралельно, а не як єдиний ланцюг.
У проаналізованому Операційному плані реалізації Стратегії реінтеграції на 2025–2027 роки не виявлено чіткого алгоритму: що саме має зробити фахівець із супроводу ветерана, якщо під час роботи з родиною побачить ризик домашнього насильства. Куди передати сигнал, кому саме, у які строки — ці питання залишаються неврегульованими на рівні конкретної процедури.
Тобто точки потенційного раннього втручання є — наприклад, оцінка потреб сім’ї в межах соціальної адаптації. Але гарантованого, зрозумілого маршруту від виявленого ризику до захисту жінки дослідження не знаходить.
Що показує судова практика
Щоб перевірити, як це працює не «на папері», а в реальності, дослідження проаналізувало й судові рішення.
У справі № 505/1832/24 жінка просила обмежувальний припис щодо співмешканця — військовослужбовця, учасника бойових дій. Суд зафіксував попередні епізоди насильства й оцінював ризик його продовження, однак відмовив у видачі припису, пославшись на недостатність доказів «постійного та безперервного» насильства.
Натомість справа № 175/8226/25 — це вже кримінальне провадження за статтею 126-1 КК України, за наслідком якого особу засуджено з пробаційним наглядом на рік.
Різниця між цими двома справами добре ілюструє центральне питання дослідження: що відбувається до того, як ситуація доходить до кримінального провадження? Наскільки доступний превентивний захист жінці, яка ще не може довести «системність» насильства, але вже відчуває ризик?
Головний висновок
Дослідження свідомо не робить спрощеного висновку на кшталт «в Україні немає механізмів захисту жінок». Навпаки — нормативна база достатньо розвинена на кожному з рівнів: prevention, раннє виявлення, соціальна підтримка, захист, реагування.
Проблема радше в тому, що ці механізми, розписані в різних документах, не завжди утворюють єдину, гарантовану лінію дій саме тоді, коли ризик насильства виникає в процесі реінтеграції ветерана — а не окремо від неї.
Гіпотеза дослідження звучить так: «Українська правова система містить окремі механізми реінтеграції ветеранів і окремі механізми запобігання домашньому насильству, але потенційна прогалина полягає в недостатній інтеграції цих систем навколо безпеки жінки як самостійної носійки прав».
Чому це важливо
Права ветерана й права жінки — не конкурують між собою. Держава може й повинна одночасно підтримувати повернення ветерана до мирного життя і забезпечувати права, безпеку та гідність інших членів його родини.
Тому оцінювати успішність реінтеграції варто не лише за тим, наскільки вона допомагає ветерану повернутись до цивільного життя, а й за тим, чи захищені права й гідність усіх, кого цей процес стосується — особливо тоді, коли комусь із них потрібні підтримка або захист.
Дякуємо Анні Кальячі, магістрантці програми International Human Rights Law в Lund University, за це дослідження — воно допомагає побачити систему реінтеграції ветеранів не лише як юридичну конструкцію на папері, а як реальність, у якій живуть цілі родини.